Обговорюємо питання про стосунки в житті людини з інвалідністю 💖🌷

Трохи статтей є тут
Зараз до друку готується ще кілька статтей

Також можете погуглити "Святослава Федорець сексуальна реабілітація" - теж знайдете публікацій на цю тему

Благодійний фонд Олени Пінчук створив мережу реабілітаційних центрів, в яких працюють психологи, що пройшли навчання з секс.реабілітації.

Наскільки знаю, ще можна звернутися в ВетеранХаб.

Також можу дати контакти моїх випускників, які проходили навчання по сексології та сексуальній реабілітації. До них можна звернутися в приватному порядку.

На державному рівні, зараз, навряд чи щось є(

Заводить новые знакомства и строить отношения становится очень сложно, когда у тебя рак. Страх быть непонятым, боязнь отторжения и переживания за своё здоровье создают огромные барьеры.

Во-первых, эта информация шокирует людей часто. Не каждый готов принять и понять, что ты проходишь. Некоторые начинают жалеть, остальные пугаются - а это совсем не то. чего хочется. Даже если кто-то проявляет интерес, тяжело избавиться от ощущения, что болезнь стоит между вами.

И это во-вторых. Ты не знаешь сколько продлятся эти отношения и будут ли они развиваться во что-то серьезное. Это изматывающее чувство, что ты не можешь позволить себе близость, потому что не знаешь, что будет дальше.

В-третьих. физическое состояние. Часто бывает усталость ни с того ни с сего, что просто хочется лечь и больше ты ничего не можешь. И вот представьте, если это накатило прямо на свидании!

Также после лечения страдает внешность - волосы, кожа, лишний вес, отеки. Все это не добавляет уверенности в себе, когда знакомишься с человеком и хочешь показать себя в лучшем свете. Тут даже под самым лучшим и качественным париком ты все равно понимаешь, что ты без волос.

Для всего этого нужно общаться с психологами, я считаю.

И конечно жить и радоваться сегодняшнему дню, жить здесь и сейчас

Інвалідність - це не вирок для стосунків. Знаєте, мені прийшов на спомин випадок з мого життя , коли я на власні очі в цьому впевнилася. Всі в нашому невеликому містечку знали цю пару. Він з ДЦП, гарний хлопець нормального зросту, але ось так… І вона, зовсім маленька, коли людина залишається по зросту на рівні дитини. І ви б бачили, як вони відносилися один до одного )) А потім, трохи згодом я побачила, як вони ішли з дитячим візочком, в якому лежало таке ж, як у всіх, симпатичне маля))Вони змогли побудувати свою сім'ю, незважаючи ні на що, і зберегти те тепло, без якого неможливо жити, і головне саме те, що в людини в серці, у душі. Це просто творить дива))

Бачу як у соцмережах деякі люди в коментарях жаліють людей з інвалідністю, але ім потрібно також давати віру, що вони знають своє щастя та половинку, вірно ж?

Підскажіть, будь ласка, як я можу познайомитися з дівчиною у Києві? Мені 27 років, я інвалід другої групи (інвалідність фізична). Хоча маю певні обмеження, я повністю забезпечую себе, працюю дизайнером і маю змогу бути мобільним. Дуже хочу знайти когось для серйозних стосунків і побудови сім’ї, адже мрію про теплі та щирі відносини. Буду вдячний за будь-які поради або рекомендації, як найкраще знайомитися в такій ситуації. Можу вислати фото в особисті повідомлення.