Чому так мало говорять про сексуальність жінок з інвалідністю

Привіт. Мене звати Інна. Я знаю, що моя історія зараз не на часі. Я знаю, що такі як я мають мовчати…

Сім років тому моє життя змінилось назавжди після ДТП. Колись я ходила на підборах, викладала в музшколі, бігала на побачення… А потім — лікарня, візок, нова я.

Найважче було навіть не тіло. Найважче — погляди. Зневага. Співчуття. І тиша. Особливо коли мова йде про те, що “не прийнято” обговорювати - сексуальність після травми.

Так от після травми я довго боялася себе у дзеркалі. Соромилась власного тіла. Здавалось, ніби я втратила не лише можливість ходити — я втратила себе як жінку.

Але з часом, з терапією, підтримкою друзів і власним досвідом я зрозуміла:
Жіночність не в ногах, не в зачісці і навіть не в сексуальному досвіді. Вона — в тому, як ти себе відчуваєш.
Ми можемо і хотіти, і бути бажаними.
Ми маємо право на інтимність, на стосунки, на любов.

Проте про це рідко говорять.
Бо суспільство досі вважає, що “жінка на візку” — це про виживання, а не про задоволення.

А я скажу так. Сексуальність — це не сором. Це частина нас. І жінки з інвалідністю мають право бути не лише “сильними” і “мотивуючими”, а й живими, справжніми, чуттєвими.

Після втрати “попереднього життя” я довго шукала себе. Тепер я знаю: нове життя теж може бути повноцінним. Але потрібна підтримка, розмова, взаємність.

Якщо ти читаеш це і впізнаеш себе — давай поговоримо. Без сорому. Без табу. Просто по-людськи.