Чому в Україні зросла кількість розлучень під час війни — і чи правда, що біженки розлучаються заради «кращого життя»

Війна рідко приходить у життя акуратно. Вона заходить без стуку — і зносить усе, що було побудоване на компромісах, мовчанні та звичці терпіти. Саме тому для багатьох українських пар повномасштабне вторгнення стало не причиною розлучення, а моментом істини.

Війна як каталізатор, а не причина

Важливо розуміти: війна рідко створює проблеми у стосунках з нуля — вона їх оголює. Те, що раніше можна було «терпіти», відкладати або замовчувати, у стресових умовах стає нестерпним.

Серед основних причин розлучень під час війни:

  • тривала фізична розлука;

  • різні травматичні досвіди (фронт — тил — еміграція);

  • втрата роботи, статусу, ролей у сім’ї;

  • психоемоційні зміни після бойових дій або вимушеної міграції;

  • відсутність навичок відкритої комунікації у кризі.

Різні реальності — різні люди

Те, що роками відкладалося «на потім», більше не працює, коли «потім» може не настати. Люди опинилися в різних містах, країнах і — що важливіше — у різних внутрішніх реальностях. Хтось живе під сиренами, хтось — між курсами мови й дитячими садками за кордоном. Хтось щодня бачить смерть, хтось — щодня бореться з самотністю й відповідальністю. І між цими досвідами інколи пролягла прірва, яку не перекрити дзвінками у месенджерах.

Подружжя, яке живе у різних країнах або навіть різних психологічних реальностях, поступово віддаляється. Один партнер живе в умовах війни, інший — у відносній безпеці. Один щодня стикається з ризиком смерті, інший — з інтеграцією, мовою, новими правилами.

Це не «хтось кращий, хтось гірший» — це радикально різні досвіди, які складно поєднати без підтримки та роботи над стосунками.

Міф: «Біженки розлучаються заради кращого життя»

Саме в цьому контексті з’явився зручний, але несправедливий міф: мовляв, українські жінки-біженки масово розлучаються заради кращого життя та перспектив. Цей наратив звучить просто і агресивно, але він майже нічого не має спільного з реальністю.

Еміграція для більшості жінок не була мрією чи планом. Це була втеча — з дітьми, без гарантій, без опори, часто без права на слабкість. У новій країні жінка раптом стає всім одразу: мамою, батьком, психологом, менеджером і єдиним дорослим у сім’ї. Вона швидко вчиться ухвалювати рішення сама — не тому, що так хотіла, а тому, що інакше не вижити.

Цей наратив — один із найболючіших і найменш справедливих. Реальність така:

  • більшість жінок не планували еміграцію і не сприймають її як бонус;

  • адаптація в іншій країні — це самотність, страх, відповідальність і постійне напруження;

  • багато жінок вперше беруть на себе повну відповідальність за себе і дітей — і в процесі змінюються.

І в якийсь момент ця нова версія жінки починає помічати те, що раніше було зручніше не бачити. Відсутність емоційної підтримки. Небажання партнера розділяти відповідальність. Розмови, які роками зводилися до побуту, але ніколи — до справжньої близькості. Коли зникає залежність і страх, стає очевидно: не кожен шлюб був партнерством.

Розлучення у таких випадках часто відбувається не через «кращі перспективи», а через:

  • відсутність емоційної підтримки з боку партнера;

  • нерівний вклад у виживання сім’ї;

  • руйнування старих ролей, де жінка була залежною.

Коли жінка змінюється — змінюються і стосунки

Війна змусила багатьох жінок стати сильнішими, самостійнішими, відповідальнішими. Іноді це виявляє, що:

  • партнер не готовий до рівних стосунків;

  • союз тримався не на близькості, а на звичці чи залежності;

  • любов була, але не було партнерства.

Це болісно, але це не зрада і не корисливість — це результат глибоких змін.

Війна дуже жорстко переформатовує ролі. Чоловіки, які залишилися в Україні або пішли на фронт, теж змінюються — і часто так само травматично. Але проблема не в тому, що хтось «не витримав», а в тому, що пара перестала рухатися в одному напрямку. Коли один росте через кризу, а інший чіпляється за стару модель, конфлікт стає неминучим.

Варто чесно сказати: частина шлюбів розпалася б і без війни — просто не так швидко. Війна лише зняла ілюзії та прискорила процеси. І це боляче визнавати, але інколи розлучення — не трагедія, а єдина форма чесності, яка залишилася.

Чи можна було зберегти ці шлюби?

У деяких випадках — так. Але для цього потрібні:

  • регулярна щира комунікація;

  • психологічна підтримка;

  • готовність обох змінюватися;

  • визнання травм, а не їх заперечення.

Без цього війна лише прискорює неминуче.

Звинувачувати жінок у корисливості — значно простіше, ніж визнати, що суспільство не було готове до такого масштабу змін. Що ми досі погано вміємо говорити про травму, самотність і емоційну відповідальність у стосунках. І що війна змінює всіх — незалежно від статі та географії.

Чесні питання, які варто поставити собі

Іноді найскладніше — не прийняти рішення, а дозволити собі поставити правильні запитання. Без виправдань. Без «треба». Без страху виглядати невдячною чи «поганою».

  • Чи відчуваю я зараз поруч із цією людиною спокій — чи постійну напругу?
    Чи можу я бути собою, говорити про страхи, слабкість і втому, не боячись осуду або знецінення?
    Чи є між нами діалог, а не лише обмін побутовою інформацією?
    Чи підтримує мене партнер емоційно, навіть якщо фізично ми далеко?
    Чи рухаємося ми в одному напрямку — чи просто ще тримаємося за спільне минуле?
    Чи залишуся я в цих стосунках, якщо війна закінчиться і зникне фактор виживання?
    Чи не плутаю я любов зі звичкою, страхом самотності або почуттям обов’язку?
    Чи хочу я, щоб мої діти (або майбутні діти) бачили саме таку модель стосунків?

Чесні поради без ілюзій

  1. Не поспішай із радикальними рішеннями в піковому емоційному стані. Війна загострює все — і біль, і роздратування, і втому. Якщо є можливість, дай собі час, щоб емоції трохи вляглися.

    Не знецінюй свій досвід. Те, що ти змінилася, — не зрада і не егоїзм. Це природна реакція на кризу.

    Розрізняй тимчасову кризу і системну проблему. Втома, страх і відстань — це одне. Відсутність поваги, підтримки й бажання бути поруч — зовсім інше.

    Не приймай рішення зі страху. Ані страху залишитися самій, ані страху осуду, ані страху «що скажуть».

    Говори прямо. Якщо є шанс зберегти стосунки — вони витримають чесну розмову. Якщо ні — мовчання лише відкладе неминуче.

Пам’ятай: розлучення — не поразка. Поразка — це жити роками в стосунках, де тебе більше не бачать і не чують.

1 „Gefällt mir“

Розлучення під час війни — це не втеча від чоловіка чи країни, а спроба відновити контроль над власним життям у хаосі. Часто це рішення про психологічне виживання, а не про комфорт. Водночас є й пари, які, пройшовши розділення та кризу, навпаки усвідомлюють цінність одне одного і стають міцнішими.

Міф про те, що біженки масово розлучаються заради «кращого життя», є спрощенням і формою знецінення. Насправді багато жінок уперше в житті опинилися в ситуації, де вони змушені ухвалювати рішення самі: працювати, виховувати дітей, вирішувати побутові й юридичні питання без підтримки партнера. Для декого це стає точкою усвідомлення: «я давно живу сама — просто тепер чесно це визнаю».

Коли партнери фізично розділені — хтось на фронті, хтось за кордоном, — зникає спільна щоденна реальність. Люди починають жити в різних психологічних світах: один — у постійній небезпеці, інший — у режимі виживання, адаптації та самостійності. Це не зміцнює, а навпаки — часто руйнує зв’язок, якщо він і до війни був крихким.

З погляду ринку праці війна кардинально змінила ролі, фінансову відповідальність і баланс у багатьох українських сім’ях — і це дійсно дуже суттєво і напряму вплинуло на зростання кількості розлучень. На жаль для багатьох пар робота й стабільний дохід були тим «цементом», який тримав стосунки разом. Коли один із партнерів втрачає роботу, йде на фронт або опиняється в іншій країні, напруга в сім’ї різко зростає.

Для жінок-біженок вимушений виїзд часто означав не «пошук кращого життя», а різкий старт із нуля: нова країна, мова, ринок праці, повна відповідальність за дітей і побут. З точки зору HR, саме робота й економічна самостійність стають для них інструментом виживання, а не способом «втекти» від партнера. Коли жінка вперше за довгий час отримує власний дохід і професійну опору, вона починає по-іншому дивитися і на стосунки.

Війна також оголила різницю в очікуваннях: один партнер чекає повернення «як було», інший — уже живе в новій реальності з новими навичками, відповідальністю й цілями. Якщо ці зміни не проговорюються, шлюб часто не витримує напруги.

Теза про масові розлучення «заради перспектив за кордоном» не відповідає реальності. На практиці ми бачимо інше: люди розлучаються тоді, коли розуміють, що їхні життєві траєкторії, цінності й рівень відповідальності більше не збігаються. Війна не створює ці розбіжності — вона лише пришвидшує рішення, які в мирний час могли відкладатися роками.