Ця стаття не про законність, не про адміністративну відповідальність і не про моральні оцінки. Ми не будемо розбирати, хто «правий», а хто «неправий». Ми говоримо про психологічний стан людини, яка живе у постійному страху мобілізації, ТЦК, «бусифікації», осуду та втрати контролю над власним життям.
За різними оцінками, після початку повномасштабної війни за кордоном опинилися сотні тисяч українських чоловіків призовного віку. За даними Євростату, ще на початку 2024 року в країнах ЄС перебували близько 860 тисяч дорослих українських чоловіків. Водночас окремі дослідження показують, що з початку війни близько 188 тисяч чоловіків 18–60 років виїхали з України і не повернулися. Деякі українські посадовці також заявляють, що кількість людей, які уникають мобілізації або переховуються, може сягати близько 2 мільйонів осіб.
Також важливо розуміти, що страх мобілізації іноді штовхає людей на небезпечні рішення. За даними Державної прикордонної служби, з початку повномасштабної війни понад 70 чоловіків загинули під час спроб незаконно перетнути кордон — у горах, лісах або під час переправ через річки, зокрема Тису.
При цьому небажання воювати — це не лише українська історія. У багатьох країнах Європи люди також не хочуть брати участь у війні, навіть якщо вважають ризик нового конфлікту реальним. Наприклад, в Італії лише 16% людей готові воювати за свою країну, 39% називають себе пацифістами, а ще 19% прямо кажуть, що шукали б спосіб уникнути мобілізації. Загалом у Європі лише близько третини людей готові особисто брати участь у війні, а найбільше небажання воювати демонструють саме жителі Італії, Німеччини, Іспанії та Австрії.
Сьогодні багато чоловіків живуть у постійній напрузі. Хтось боїться за своє здоров’я, хтось — залишити сім’ю, хтось — через психологічні причини не уявляє себе на війні. Є люди, які мають інвалідність або хронічні захворювання, але все одно бояться, тому що читають новини про випадки, коли навіть людей з інвалідністю намагалися мобілізувати або коли люди помирали у ТЦК чи після сильного стресу.
Є чоловіки, які мають одного-двох дітей і не хочуть залишати сім’ю. Є ті, у кого хворі батьки, дружина або дитина, і вони не уявляють, як близькі впораються без них. Є й ті, хто сам, можливо, був би готовий піти служити, але стикається з сильним тиском з боку дружини, матері чи інших родичів, які бояться за нього і буквально змушують його ховатися.
Тому важливо розуміти: за страхом мобілізації стоїть не лише «боягузтво». У кожної людини можуть бути свої причини, своя історія, свої обставини і свої межі.
Чому цей страх такий сильний
Страх мобілізації часто пов’язаний не лише зі страхом смерті. Людина може боятися:
- болю
- втрати здоров’я
- інвалідності
- полону
- невідомості
- приниження
- розлуки з сім’єю
- того, що її життя повністю перестане належати їй
Це дуже сильні і базові людські страхи. І вони не роблять людину поганою або слабкою.
Проблема починається тоді, коли до цього додається ще й тиск суспільства. Багато чоловіків живуть із відчуттям, що їх постійно оцінюють. Що є лише дві ролі: «герой» або «ухилянт». Що якщо ти боїшся, то ти «не мужик», «боягуз» або «не патріот».
Але реальне життя набагато складніше за такі ярлики.
Почуття провини і сорому
Людина, яка живе у страху ТЦК, часто одночасно відчуває:
- страх
- сором
- провину
- безсилля
- злість
- образу
- самотність
При цьому почуття провини не завжди означає, що людина справді зробила щось погане. Дуже часто це лише наслідок суспільного тиску, новин, коментарів інших людей або внутрішньої установки: «Я повинен бути іншим».
Особливо важко тим чоловікам, які вже почали жити в ізоляції: бояться виходити на вулицю, дивляться у вікно, постійно прислухаються до звуків у під’їзді, нервують через дзвінки і повідомлення. Такий спосіб життя дуже виснажує психіку.
З часом можуть з’являтися:
- безсоння
- панічні атаки
- агресія
- депресія
- постійна тривога
- зловживання алкоголем
- переїдання
- залежність від новин або ігор
Як не втратити себе
Навіть якщо людина живе у сильному страху, дуже важливо не дозволяти цьому страху повністю керувати життям.
Корисно зберігати хоча б мінімальний режим дня:
- вставати і лягати приблизно в один час
- їсти регулярно
- робити хоча б невеликі фізичні вправи
- виходити на короткі прогулянки у більш спокійний час
- не читати новини цілодобово
- знаходити заняття, які відволікають і дають відчуття контролю
Дуже важливо не залишатися повністю наодинці зі своїми переживаннями. Якщо немає людини, з якою можна поговорити, можна:
- вести щоденник
- виписувати свої думки від руки
- надиктовувати свої переживання в нотатки на телефоні
- використовувати додатки із захищеними записами
- говорити про свої емоції з психологом
- обговорювати свої переживання з ChatGPT, скидати туди накопичені емоції, просити прості вправи для зниження тривоги
Коли людина перестає тримати все в собі, напруга часто трохи зменшується.
Як зменшити почуття провини
Багатьом людям допомагає думка, що навіть якщо вони не воюють, вони все одно можуть бути корисними.
Наприклад:
- допомагати родині
- підтримувати хворих родичів
- волонтерити
- допомагати тваринам
- підтримувати літніх людей
- донатити
- займатися своєю роботою
- бути емоційною опорою для близьких
Людська цінність не визначається лише тим, чи воює людина.
Важливо пам’ятати
Сьогодні у багатьох країнах молоді люди все менше хочуть воювати. Пацифізм, небажання вбивати і прагнення жити мирним життям стають все більш поширеними поглядами. Це не лише українська історія і не «особиста слабкість». Це глобальна зміна ставлення до війни.
Страх мобілізації не робить людину поганою. Але важливо, щоб цей страх не зруйнував життя повністю.
Навіть у дуже складній ситуації людина має право шукати способи зберегти психіку, гідність і повагу до себе.