Ця історія торкнула мене до глибини душі. Та необережне слово, яке змусило мене написати цей пост.
В соцмережі побачила історію Олени та Олега — пари, яка понад 10 років була разом у цивільному шлюбі. Вони врятувалися з прифронтового містечка та оселилися в соціальному житлі (пансіонаті), обоє — на кріслах колісних.
І ось днями вони одружилися. Попри все. Попри війну, втрату дому, здоров’я, молодості. Вони зберегли головне — любов. І змогли її оформити офіційно, щоби мати право бути разом у спільній кімнаті.
І знаєте що? В коментарях до цієї новини бачу таке - «Навіщо їм весілля?».
Зараз поясню.
Поперше, наше суспільство настільки упереджене і мислить стереотипами! Багато хто вважає, що стосунки — це «для молодих», «красивих», «успішних» і, звісно, «здорових». А якщо в людини інвалідність, то ніби їй не «положено» — ні закоханості, ні пристрасті, ні шлюбу, ні тіла.
По-друге, любов — це не про тіло. Любов — це про сміливість.
Сміливість повірити, що ти гідний(-на) кохання. Сміливість дозволити іншому побачити твою вразливість. І сміливість бути поруч, коли важко.
І по-третє, шлюб у цьому випадку — це не про статус, вигоду чи гарантії. Шлюб це ще й про права. Справа в тому, що люди різної статі в цьому соціальному пансіонаті не мають права жити разом у кімнаті, якщо не офіційно одружені. Тому це не просто романтика — це рішення бути родиною, попри всі обставини.
Мені здається, про такі історії потрібно говорити. Вони повертають віру, що кохання є. Що життя не закінчується з травмою, війною чи віком. І навіть у найтемніші часи — є те, що тримає живим.
Як ви вважаєте - чи легко людям з інвалідністю будувати стосунки в Україні?
Поділіться думками 