Не знаю чи дуже часто тут обговорюють такі речі, але оскільки бачив тут подібну статтю, то захотілося трохи на цю тему побалакати.
Скажу чесно, що я аж ніяк не експерт в темі романтичних стосунків, в принципі я не мав ще жодних, тому було б цікаво послухати людей досвідчених також. Я ж напевно зізнаюся, що не зважаючи на всі перепетії в моєму житті все ще вперто намагаюсь якось цю тему досліджувати, читати книжки, дивитись якісь відео. Зрештою мені ж 23 виповниться в цьому році, гормони грають, всє дєла) Однак зважаючи на моє минуле, на всі психологічні травми, які завдали колись оточуючі (особливо в період школи) прикувавши мій розум сильніше ніж моя хвороба прикувала мене до крісла, якщо можна так сказати, інвалідність це не все що ускладнює пошук потенційного партнера.
Знаєте, інвалідність мною розцінюється навіть не як найскладніша частина знайомств, хоч звісно все ще є спокуса використати її як козир, мовляв „дивіться який я бідний, нещасний, пожалійте і приголубьте мене“. Так, це до певної міри виклик, особливо коли інвалідність така, що не дає мені вільно пересуватися навіть в межах власної кімнати без сторонньої допомоги. А з іншої сторони виникають нав’язливі думки, що навіть з жалості нікому я не потрібен, дівчатам, особливо красивим, подавай бородатих, сильних і впевнених в собі мачо (а ще багатих напевно, хоч не думаю що це переконливий аргумент, зрештою гроші все одно усім потрібні для життя), які здатні і захистити, і розважити і коротше от прям най-най.. І думаєш, „кому я такий нещасний взагалі здався?“.
А зважаючи на мою схильність до просто таки тотальної, руйнівної самокритики виходить взагалі смертельна і отруйна суміш. І в пошук стосунків входиш як то кажуть в дуже невигідних умовах. Тобто тут як на мене голова грає більше значення ніж сама інвалідність. Єдиний приклад який я знаю це звичайно Нік Вуйчич. Чувак не маючи рук і дуже обмежені нижні кінцівки добився більше ніж умовний Вася з Яворова з власною квартирою і ланосом. Порівняння може ідіотське, але принаймні для мене воно досить перебільшене, щоби відчувати різницю, що фізичні обмеження не стоять на порозі змін і покращень. Але переконати себе в цьому не можу і досі.
Дивний потік думок закінчився, тому якщо хочете, можете обговорювати тут все що пов’язано зі стосунками. Буде така собі окрема розмовна тема окрім тієї статті) Якщо звісно ніхто не проти. Просто цікаво почути думки інших на цю тему.
Інвалідність - це не вирок для стосунків. Знаєте, мені прийшов на спомин випадок з мого життя , коли я на власні очі в цьому впевнилася. Всі в нашому невеликому містечку знали цю пару. Він з ДЦП, гарний хлопець нормального зросту, але ось так… І вона, зовсім маленька, коли людина залишається по зросту на рівні дитини. І ви б бачили, як вони відносилися один до одного )) А потім, трохи згодом я побачила, як вони ішли з дитячим візочком, в якому лежало таке ж, як у всіх, симпатичне маля))Вони змогли побудувати свою сім’ю, незважаючи ні на що, і зберегти те тепло, без якого неможливо жити, і головне саме те, що в людини в серці, у душі. Це просто творить дива))
